Перейти к содержимому
Социология религии. Социолого-религиоведческий портал

Поиск по сайту

Результаты поиска по тегам 'религиоведы'.

  • Поиск по тегам

    Введите теги через запятую.
  • Поиск по автору

Тип публикаций


Категории и разделы

  • Сообщество социологов религии
    • Разговор о научных проблемах социологии религии и смежных наук
    • Консультант
    • Вопросы по работе форума
  • Преподавание социологии религии
    • Лекции С.Д. Лебедева
    • Видеолекции
    • Студенческий словарь
    • Учебная и методическая литература
  • Вопросы религиозной жизни
    • Религия в искусстве
    • Религия и числа
  • Научные мероприятия
    • Социология религии в обществе Позднего Модерна
    • Научно-практический семинар ИК "Социология религии" РОС в МГИМО
    • Международные конференции
    • Всероссийские конференции
    • Другие конференции
    • Иные мероприятия
  • Библиотека социолога религии
    • Научный результат. Социология и управление
    • Классика российской социологии религии
    • Архив форума "Классика российской социологии религии"
    • Классика зарубежной социологии религии
    • Архив форума "Классика зарубежной социологии религии"
    • Творчество современных российских исследователей
    • Архив форума "Творчество современных российских исследователей"
    • Творчество современных зарубежных исследователей
    • Словарь по социологии религии
    • Наши препринты
    • Программы исследований
    • Российская социолого-религиоведческая публицистика
    • Зарубежная социолого-религиоведческая публицистика
    • СОЦИОЛОГИЯ РЕЛИГИИ В ОБЩЕСТВЕ ПОЗДНЕГО МОДЕРНА
  • Юлия Синелина
    • Синелина Юлия Юрьевна
    • Фотоматериалы
    • Основные труды
  • Лицо нашего круга Клуб молодых социологов-религиоведов
  • Дискуссии Клуб молодых социологов-религиоведов

Календари


Искать результаты в...

Искать результаты, которые...


Дата создания

  • Начать

    Конец


Последнее обновление

  • Начать

    Конец


Фильтр по количеству...

Зарегистрирован

  • Начать

    Конец


Группа


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы


Ваше ФИО полностью

Найдено 2 результата

  1. В связи с получившими в последнее время распостранение таблицами учета цитируемости российских ученых в разных областях социогуманитарного знания, как нам кажется, полезно было бы представить аналогичную таблицу и для исследователей религии. Учет цитируемости российских религиоведов, как и в случае указанных выше таблиц цитируемости, осуществлялся по Российскому индексу научной цитируемости, включающему 69 различных тематик естественно-научного и социогуманитарного знания. Из почти семисот тысяч авторов, так или иначе представленных в системе РИНЦ, в случае общественных и гуманитарных наук наибольшее число авторов интегрированы в разделы «Экономика. Экономические науки» (28 995 автора), «Народное образование. Педагогика» (18 339), «Государство и право. Юридические науки» (15 466), «Языкознание» (9 840), «История. Исторические науки» (9 157), «Психология» (5 147), «Социология» (4 897), «Политика. Политические науки» (3 446), «Литература. Литературоведение. Устное народное творчество» (3 417), «Философия» (3 408), «Культура. Культурология» (2 105), «Искусство. Искусствоведение» (1 602). Подробнее
  2. ЛЮДМИЛА ФИЛИПОВИЧ: У ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ СЛІД ВИКЛАДАТИ НЕ «РЕЛІГІЮ», А «ЗНАННЯ ПРО РЕЛІГІЇ» Автор: Іламі Ясна, Людмила Филипович Опубліковано 27.01.2016 Ми продовжуємо цикл інтерв’ю, присвячений гуманітарній освіті в Україні. У попередніх бесідах своїми думками з цього приводу поділилися філософи Сергій Пролеєв, Вахтанґ Кебуладзе, Олексій Панич та Олег Хома. Сьогодні ми передаємо слово представнику релігієзнавчої науки та освіти – завідувачу відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, віце-президенту Української асоціації релігієзнавців, доктору філософських наук, професоруЛюдмилі Филипович. Іламі Ясна:Пані Людмило, доброго дня! Дякую Вам за бажання підтримати дискусію та висвітлити сегмент гуманітарної освіти, якого ми ще не торкалися – релігійну освіту. Я вважаю, що не буде перебільшенням твердження, що Вас можна вважати одним з родоначальників українського релігієзнавства – і як галузі досліджень, і як освітнього напрямку? Людмила Филипович: Батьками українського релігієзнавства є відомі історичні постаті, на плечах яких будувалося сучасне розуміння науки про релігію. У мене немає підстав претендувати на «родоначальництво». Засновниками сучасного релігієзнавства вважаю поважніших, і за віком, і за фахом, моїх вчителів. Себе бачу скоріше донькою, ніж родоначальником, яка з часом перетворюється на релігієзнавчу маму, а тепер вже і бабусю. Але то правда, що я була активно включена в процес становлення українського релігієзнавства та релігієзнавчої освіти з самого його початку. Завдяки навчанню в аспірантурі ІФ НАНУ влилася в колектив відділу філософії релігії (на чолі з Борисом Лобовиком та Анатолієм Колодним), який взявся за реформування або, як ви кажете, ребрендинг, науки про релігію. Вже у 1991 році стало зрозумілим, що «науковий атеїзм» не відповідає суспільним викликам, а тому має з’явитися нова наука/дисципліна, яка здатна трансформувати попереднє сприйняття і розуміння світу, і, врешті змінити світогляд людей, що вивчають релігію та викладають знання про неї. На той момент запит суспільства на нові знання про духовність, релігію був окреслений доволі чітко. На середину 90-х років життя в Україні почало кардинально змінюватися, що відбилося і на релігійній сфері: від неприйняття віруючих людей як повноправних громадян та заборони на релігію ми прийшли до зовсім іншої моделі, коли релігію почали сприймати як духовний і соціально важливий феномен. Релігійних людей перестали переслідувати за їх переконання, вони вільно могли сповідувати будь-яку релігію, індивідуально чи колективно, приватно чи публічно. Тому то і постало питання про те, як донести розуміння цих змін до свідомості як пересічних громадян, так і фахівців. Можна стверджувати, що 25 років тому центром формування цього нового погляду на релігію та релігієзнавство стало Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди, яке згодом очолив професор Анатолій Миколайович Колодний. В той час релігієзнавства як самостійної науки і дисципліни не існувало. Спільно із Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та Національним педагогічним університетом імені Михайла Драгоманова ми розробили паспорт спеціальності, дисциплінарну структуру релігієзнавства, визначилися в навчальних планах і почали впроваджувати цей курс у навчальні програми університетів. Також ми видали перший «Релігієзнавчий словник» (1996) та перший академічний підручник з релігієзнавства (2000), які стали результатом тривалих років теоретичних і практичних напрацювань. І сьогодні навчання в вищих навчальних закладах відбувається за тією схемою, яку запропонував Анатолій Колодний. А моє (і не тільки моє) бачення українського релігієзнавства як цілісної, а не комплексної галузі гуманітарного знання, багато в чому спирається на концепцію, сформульовану в той час. Іламі Ясна: Тож, перейдемо до теми освіти. Хотілося б почати з рівня середніх шкіл: як Ви бачите баланс держави та церкви у викладанні релігійних і релігієзнавчих дисциплін у загальноосвітній школі? Чи має шкільна релігійна освіта бути конфесійною – та якщо так, як визначити, котра з релігійних систем має стати «стандартом»? Людмила Филипович: Це дуже важливе запитання, я багато думала над ним. На мій погляд, необхідно чітко розрізняти релігійну і релігієзнавчу освіти. Релігійна освіта в світській державі має надаватися лише в спеціалізованих освітніх закладах. Це можуть бути і загальноосвітні школи та світські вузи, які засновані релігійними організаціями, що стало можливим завдяки останнім змінам до українського законодавства. Такі поодинокі школи існували і раніше. В західному регіоні, де велика частка населення є греко-католиками, за бажанням чи вимогою батьків і лише факультативно багато років викладається християнська етика. Природно, коли в єврейській школі релігійний компонент також відчутний. Там не викладають християнську етику, але вчать Тору. Мені дуже сподобались загальноосвітні школи «Надія» в Чернівцях та «Сяйво» в Житомирі, засновані баптистами, де явно присутній християнський дух. А от у навчальних програмах державних загальноосвітніх шкіл точно не має бути дисципліни «Релігія». Утім, я за те, щоб там був курс, що надаватиме знання про релігію. В українській мові ми поки що не маємо усталених назв, здатних підкреслити цю відмінність, але якщо звернутися до англомовної термінології, це має бути не «Religious Studies» чи «Religious Knowledge», а «StudyofReligions», а краще «Knowledge about Religion». Ці два підходи – викладання релігії та знань про релігії – є принципово різними. Якщо людина заангажована на своєму віросповіданні, то решта релігій постає для неї як неістинний шлях пізнання світу, людини, Бога. Для релігієзнавця ж всі релігії є рівноправними, незалежно від того, скільки їхніх прихильників існує у світі – мільярди чи лише десятки. Світське, академічне релігієзнавство вивчає не Бога – воно вивчає людину, яка є релігійною («Homoreligiosus», за Мірче Еліаде), тобто яка сприймає Бога як найвищу цінність свого життя. Те, як ця людина розуміє догмати своєї віри, як вона вибудовує концепції свого походження, бачення сенсу життя, систему цінностей – все це й є предметом нашої науки. Слід розуміти, що на практиці викладання дисциплін, пов’язаних із релігією, завжди залежатиме від кожного конкретного викладача. Якщо це буде людина заангажована, то зрозуміло, що знання будуть подаватися незбалансовано, адже такий викладач буде дивитися на інші релігії крізь призму своєї власної. Тому бажано щоб викладачами були світські люди, які навчалися на релігієзнавчих факультетах провідних вишів. Це може бути віруюча людина, але вона має отримати світську університетську освіту або пройти курси підвищення кваліфікації для того, щоб володіти сучасними методиками викладання релігієзнавчих дисциплін, які не приймають конфесійність як один з освітніх принципів. При цьому я не відкидаю теологів як потенційних викладачів дисциплін про релігію. Історія європейських країн демонструє нам прекрасну традицію, в якій відсутнє жорстке дистанціювання між релігієзнавством і теологією. Будь який поважний університет має обидва факультети – і «ReligiousStudies» (по суті – релігієзнавство), і «Theology» (теологія). В Європі це вважається престижним: бути теологом та мати сертифікат з релігієзнавства і навпаки. Ці спеціальності взаємно доповнюють одна іншу. Теологія – це серцевина будь якої релігії, її внутрішній зміст. Без релігієзнавства неможливо дослідити її зовнішні характеристики. Одне без іншого неможливе. Але до західних стандартів нам ще далеко, хоча і там немало країн, де викладається саме релігія, а не знання про неї. У нас же на практиці шкільне викладання предметів, пов’язаних з релігією, переважно є конфесійно спрямованим. Наприклад, дуже поширена сьогодні в Україні, особливо в Західній, дисципліна «Християнська етика». Вона вже рекомендована та схвалена Міністерством освіти; рецензуються програми та підручники для неї. Вважається, що ця дисципліна покликана збудувати фундамент моральності, що підходить будь-якій людині, віруючій чи невіруючій, оскільки ці норми для різних релігій і світської етики дуже схожі. Я не маю сумнівів щодо корисності викладання «Християнської етики»: сучасна людина має знати основи релігійної моралі. Але релігія – це ж не тільки мораль. Думаю, що кругозір та ерудиція молоді стали б ширшими від знайомства з усіма духовними досвідами людства, а не тільки християнським. Знання і розуміння іншого – це толерантне, не агресивне знання. Іламі Ясна: У якій саме формі має подаватися це «знання про релігії»? З якого віку людина здатна адекватно сприйняти таке знання? Оптимальна форма шкільної релігійної освіти – це одиничний навчальний курс чи цикл дисциплін, що продовжується із року в рік, як, скажемо, курс математики чи історії? Людмила Филипович: Я вважаю, починаючи з 5-6 класів у навчальних програмах шкіл потрібен курс «Історія релігії» – пропедевтичний курс, що дасть дітям загальні знання про релігійні системи. Він не має бути поглибленим, але покликаний сформувати розуміння того, що світ не є одноманітним, що він – гетерогенний. Слід зацікавити дітей тим, що крім українців і європейської цивілізації існують зовсім інші народи, інші держави, інші культури. Я думаю, що таке розуміння здатне привити людині смак до пізнання нового, часом несподіваного, можливо, трохи екзотичного. Чому це важливо? Релігія є частиною історії, частиною духовної і матеріальної культури, досвіду різних народів. Сьогодні важко уявити освічену людину, яка не розумілася б на біблійних сюжетах, нічого не чула про Ісуса Христа, не знала звідки родом Будда, не розуміла б, чим різняться, хоча б елементарно, ритуали та свята в індуїзмі, джайнізмі чи, скажемо, сикхізмі. Тим більш це стає актуальним сьогодні, коли Україна входить у світовий культурний простір, налагоджує торгівельні, економічні, культурні зв’язки з усім світом, де релігія відіграє величезну роль – особливо це характерно для країн Сходу. В таких умовах розуміння культури і релігій інших народів стає абсолютно необхідним. Ну і нарешті, що більше людина знатиме про інші цивілізації, то краще розумітиме себе. Іламі Ясна: Отже, Ви пропонуєте рухатися у напрямку релігієзнавчого, компаративного підходу, демонструючи учням усю палітру світових релігійних традицій? Але чи не призведе це до формування спрощеного розуміння релігії як однієї з соціальних практик, а не сфери духовного досвіду? Чи не ризикують діти, виховані таким чином, вирости позарелігійними – це ж цілі покоління людей, в яких немає відчуття Бога... Людмила Филипович: Я впевнена, що необхідно дати людині свободу для того, щоб вона в певний час самостійно визначилася, чи потрібен їй Бог у житті. Думаю, переважна більшість людей все ж таки потребує Бога – але це має бути свідомий, а не нав’язаний вибір. Якщо ти маєш уявлення лише про одну релігію – це не світоглядне самовизначення, це історична традиція, належність до якоїсь культури. Але чи це вибір? Якщо ти знайомий з двома релігіями – це також не вибір, це – альтернатива. Вибір можливий лише тоді, коли ти обираєш серед багатьох релігій. І добре, якщо твій кінцевий вибір збігається із релігією батьків, він буде міцний, певний, свідомий. Але ліберальне і демократичне суспільство має створити умови для реального вибору, і не тільки країни проживання чи мови спілкування, сфери діяльності чи рівня освіти, а й духовних цінностей. Так, дехто непокоїться, що ми можемо втратити традиційні релігії. Але такого не відбудеться. На практиці переходи з однієї релігії в іншу відбуваються дуже рідко. Наприклад, ми проводили дослідження нових релігійних течій, в межах якого опитали понад 700 прихильників нових релігійних рухів. Одне з питань, що їм задавали, було про причини обрання саме цієї нетрадиційної релігії та чи були ці люди перед цим прихильниками якоїсь іншої традиції. Так от, попередній релігійний досвід мали лише двоє з опитуваних, які розчарувалися у своїй релігії та обрали нову. Насправді, якщо людина почувається комфортно в тій системі інформації, яку вона отримує про себе та світ, про Бога, вона не шукатиме іншого. І навпаки, якщо їй щось не подобається, майже не можливо це їй нав’язати. Іламі Ясна: А яка сьогодні ситуація з позашкільною релігійною освітою? Людмила Филипович: Тут перш за все треба звернутися до статистики: скільки недільних шкіл є в тих чи інших конфесіях. Загалом по Україні на 1 січня 2015 року (цьогорічних даних ще немає) нараховувалося майже 12,5 тисяч недільних шкіл. Майже при кожній третій парафії є така школа. Утім, не усі священики чи пастори однаково ставляться до державної релігійної освіти. Є такі парафії, що взагалі не ведуть просвітницької діяльності, сподіваючись у цьому тільки на державу. А от, наприклад, настоятель Свято-Михайлівськогокафедрального собору міста Житомира отець Богдан Бойко шуткує, що його недільна школа працює сім днів на тиждень. Діти й дорослі майже щодня приходять до нього по знання про православ’я. Найбільша кількість недільних шкіл належить Українській Православній церкві МП. І це зрозуміло, бо ця церква має у три рази більше парафій, ніж Православна церква Київського патріархату та вдесятеро більше, ніж у Автокефальної церкви. Дуже активні у релігійному навчанні своїх вірних греко-католики. Майже півтори тисячі недільних шкіл працює в церкві. Якщо священик не встигає виконувати усі обов’язки, йому допомагає дружина. Добре поставлена справа з недільними школами у протестантів – кожна друга громада має свою недільну школу. Діти активно вивчають релігію під час богослужінь, читають Біблію, обговорюють її історії, вчаться жити по-християнськи. Ми мало знаємо про такі школі в мусульман та представників східних релігій. Іудеї України прагнуть відновити традицію релігійного навчання в єшивах, які функціонують в межах синагог, де відбувається все релігійне життя віруючих євреїв. Наприклад, школи, де навчаються діти імолодь, є і в кришнаїтів – вони є у десяти з 38 зареєстрованих в Україні громад. Мусульмани в своїх культурних центрах теж дуже уважно ставляться до дітей. Але у будь-якій конфесії це справа переважно самих громад. Держава туди не втручається. Проблема в тому, що далеко не всі релігійні керівники (управлінці) мають спеціальну педагогічну освіту, тому організувати таку роботу дуже непросто. Іламі Ясна: Який зарубіжний досвід варто взяти за взірець у розбудові вітчизняної системи релігійної та релігієзнавчої освіти на рівні середніх шкіл? Людмила Филипович: Такий досвід є, і Україна ним уже давно зацікавилася. Універсальних програм у європейських школах немає: кожний фахівець створює авторську програму, що породжує здорову конкуренцію між викладачами. Якщо це факультатив, а значить діти самостійно обирають заняття, які хочуть відвідувати, то це сильно мотивує вчителя: він пропонує цікаві та конкурентоспроможні курси. Це – чудовий стимул подати релігієзнавчі дисципліни яскраво та не банально. Самі ж курси дуже різні в різних країнах. Про це, до речі, можна почитати в книзі «TheRoutledgeInternationalHandbook оfReligiousEducation», де описані релігійно-освітні системи 53 країн, в тому числі, українська[1]. Мене зацікавив досвід Іспанії, звідки й пішла так звана Толедська ініціатива[2] викладати не релігію, а курс толерантності до представників інших релігій, адже вважається, що знання лише власної релігії не здатне сформувати в людині правильного відношення до носіїв інших релігійних традицій. Погодьтесь, що саме такий підхід на сьогодні є особливо актуальним для Європи у зв’язку з великою кількістю мігрантів, що представляють інші релігії, зокрема, іслам. Католицька і протестантська церкви в Німеччині, спираючись на дух християнської толерантності, закликали християн надавати підтримку мігрантам-мусульманам, особливо таким, що приїздять з небезпечних регіонів. Але бачимо, як запас цієї толерантності закінчується. І не тільки у німців. Інші країни відгороджуються одна від одної стінами, аби зупинити потік біженців. Дозволю собі припустити: якби європейцям викладали у школі чи університеті курс релігійної толерантності, ситуація не була б такою критичною. Я була дуже захоплена іспанською моделлю та за підтримки Іоланти Амброієвич-Джекобс (Польша) та Коула Дьюрема (США) презентувала цю програму в Україні, але поки що ми, напевно, не готові до сприйняття такого незвичного курсу. Тому робимо те, що можливе у нашій ситуації. Наприклад, курс «Практичне релігієзнавство», який я викладаю зараз в НаУКМА, спрямований на подолання упередженого ставлення, скажімо, католиків до православних, православних до мусульман тощо. Ці стереотипи отруюють наше життя і заважають комунікації. Іламі Ясна: Питання, що останнім часом стало майже стандартним у дискусіях про релігію: що змінилося або має змінитися у сфері релігійної освіти у зв’язку з політичними подіями останніх двох років? Яку політику релігійної освіти слід обрати Україні в умовах конфлікту з Росією, з одного боку, та прагнення до євроінтеграції – з іншого? Зрозуміло, що формування релігійного світогляду відіграє у цій ситуації ледь не вирішальну роль, тож, виникає питання: чи є певний контроль з боку держави необхідним в цій сфері? Людмила Филипович: Персонально я – проти будь-якого контролю держави в сфері релігійної освіти. Це питання цілком належить до компетенції церков: тільки вони мають право вирішувати, що і як викладати. Держава відокремлена від церкви, тому її втручання тут неприпустиме. Тим більш, що державна політика в цій сфері постійно змінюється: прийшов один президент зі своїми симпатіями – привілеї отримує одна церква, прийшов новий, орієнтований на іншу релігійну традицію – підтримується інша. Останнім часом таке фаворитизування певних конфесій зменшилося, але всі й досі оглядаються на владу, а що скаже міністр чи віце-прем’єр, не кажучи вже про президента… Тому я більш зорієнтована на інші механізми і засоби впливу, зокрема на силу громадянського суспільства, яке, без сумніву, має висловлювати свої очікування щодо місця церкви у суспільному бутті і, тим більш, в освіті. Але знов таки, це не можна робити силою, прямим наказом чи законом. Як ви собі це уявляєте? Приходить представник якоїсь громадської організації до ректора духовної семінарії і диктує йому, що має бути у програмі, а що ні? Церкви, які дійсно чутливі до суспільно-політичних змін, самі реагують на них, запрошують викладачів, пропонують актуальні освітні програми. Наприклад, нещодавно мене запросили до Волинського Православної Богословської академії прочитати курс «Державно-церковні і міжконфесійні відносини в сучасній Україні». Актуально? Безперечно! В іншій духовній семінарії я читала курс «Релігійна свобода: історія і сучасні виклики». Треба? Бажано! Тобто церкви розуміють, що священик, який не володіє такою інформацією, а зорієнтований лише на догматиці чи обрядах, мало кому потрібний – не той час. Він має вести паству, а не плентатися в хвості історичних подій. Таким чином громадянське суспільство, представлене журналістами, науковцями, письменниками, громадськими діячами, депутатами, спонукає церкви до змін, в тому числі і в освіті. А от що слід сьогодні змінити у релігійній освіті – на це питання я навряд чи можу дати конкретну відповідь. Ми завжди прагнемо готових рішень, але слід розуміти, що їх не існує. Загальний результат залежить від кожного з елементів системи: від наявності зацікавлених учнів, мотивованих вчителів, якісної літератури і таке інше. І от тут потрібні площадки, де громадянське суспільство матиме можливість висловлювати свою позицію. Думаю, Ваш проект «Ребрендинг філософії» цілком спроможний бути однією з таких площадок, і представники не лише релігієзнавства, але й усіх гуманітарних дисциплін, мають скористатися нею, щоб донести до людей ідеї важливості гуманітаристики для сучасного світу, сучасних людей. Що більше буде створено таких площадок, де ми зможемо спілкуватися, дискутувати, обговорювати, то більше у нас буде шансів вибудувати якісну систему освіти, у тому числі, релігійної. Іламі Ясна: Ви окреслили деякі риси того, якою, на Вашу думку, має бути релігійна освіта – загалом та в сучасних політичних умовах. А який стан справ на практиці? Що у наявній системі освіти більш-менш відповідає «ідеальній моделі», що потребує змін? Людмила Филипович: У нас є добротні досягнення, хороший досвід, якими ні в якому разі не слід нехтувати. Але є й слабкі місця. Вважаю, перше, що перешкоджає вітчизняним фахівцям – це незнання іноземних мов. Для того, хто володіє сьогодні принаймні англійською мовою, відкрито масу можливостей і в навчанні, і в дослідженні, і в комунікації, бо така людина краще орієнтується в сучасному світі та здатна залучати результати чужого досвіду – було б лише бажання використовувати його у своїй викладацькій діяльності. Але поки що знання мов серед вітчизняних викладачів, навіть молодих, – це швидше виняток, ніж правило. По-друге, викладання будь-яких дисциплін має бути професійним, тобто ним мають займатися люди, які спеціально навчалися саме цьому. Нам не потрібні філософи чи релігієзнавці «Кулібіни», новий час вимагає не самодіяльних вчителів, таких собі самородків від «нонстопдумання», а освічених, в найкращих центрах професійної освіти вивчених талановитих і вмотивованих молодих! Викладачів. Переконана, що непрофесійне викладання радше шкодить студентові, ніж дає якусь користь. Дискредитація науки – це найгірше, що може статися. Освіта, без сумніву, має бути відкритою, а не гальмуватися методологічними чи ідеологічними вимогами минулого століття. Освіта має бути сучасною, тобто ми маємо тримати руку на пульсі усіх тих процесів, що відбуваються у суспільстві. Освіта має бути динамічною, тобто викладач має осмислити та «переварити» все нове, що з’являється у суспільстві, щоб у зрозумілій формі подати це своїм учням. Чи відповідає сьогодні релігійна і релігієзнавча освіта цим вимогам? На жаль, ні. Звісно, ми над цим працюємо та прагнемо досягти ідеалу – хоча й розуміємо, що у реальному житті це навряд чи можливо. Іламі Ясна: Як мають сьогодні діяти представники академічного релігієзнавства для розбудови оптимальної системи релігійної та релігієзнавчої освіти? Людмила Филипович: Ми співпрацюємо з Міністерством освіти і науки щодо впровадження курсів історії релігій у середній школі. Це є важливим ще й тому, що поява таких освітніх предметів створить запит на випускників релігієзнавчих факультетів, які зможуть отримані знання передати молоді. Але не всі розуміють важливість таких змін. У сфері шкільної освіти панує орієнтація на християнську етику. Сильний вплив мають церкви, на рішення яких ми не завжди можемо вплинути. Нам слід давати більше можливостей молодим, і тут старше покоління повинно дати їм дорогу. Впевнена, що не може людина в вісімдесят років так само блискуче читати курс релігієзнавства, як в тридцять чи тридцять п’ять. Зрозуміло, що просто звільняти цих людей неможливо, але вони можуть виконувати інші функції – наприклад, бути консультантами. Треба підтримувати ініціативи молоді, а також створювати умови для здорової змагальності, яку зазвичай сприймають як конкуренцію, як підсиджування. Майже не поширена практика обміну викладачами. І зрозуміло чому: на фоні талановитого викладача, новатора в своїй сфері, такий собі середнячок виглядатиме безнадійно, студенти його не слухатимуть. Я знаю декілька таких відмовних випадків. Але ж так можна позбутися абсолютних нездар в цій сфері і стимулювати покликаних. Але ж найголовніше, чого мені хотілося – щоб мої молодші колеги знали, вміли та бажали більшого, ніж я – адже вони мають незмірно більші можливості. Кандидатську ступінь заслужено отримують двадцятирічні, а докторами наук стають до 35-ти. А які технічні можливості! Скільки часу раніше ми витрачали на те, щоб візуалізувати якусь думку чи ідею. Сьогодні інтернет за вас це зробить – знайде, пояснить, покаже. Мої студенти не знали, що таке скинія, клобук, Афон, як виглядають свитки Тори, де знаходиться олтар в храмі і хто такі дервіші. Відповіді на всі ці питання я мала шукати сама, в бібліотеках, архівах, музеях, альбомах… Сьогодні все це у відкритому доступі по всьому світу. Щороку і в рамках Малої Академії наук, і молодіжних релігієзнавчих шкіл, і конкурсів студентських робіт, і під час студентських конференцій чи захистів дипломних робіт випускників за фахом «релігієзнавство» я спілкуюсь з талановитими молодими людьми. Утім, з них в науці та освіті залишаються одиниці. І тут загальна біда – незатребуваність на спеціалістів гуманітарного профілю, і біда фахова. Можливо, ця інертність і такий собі іскепізм (escape) пов’язаний з тим, що молодь не бачить перспектив власного професійного розвитку, щоб мало показати старше покоління релігієзнавців. Але ми всі маємо зрозуміти, що ніхто не створить для нас цих перспектив – ані держава, ані суспільство, ані церкви. Це – наш обов’язок, наші компетенції, наше бажання. Ми маємо сформувати у суспільства запит на себе, потребу в собі. Якщо ми хочемо існувати як наукове та освітянське співтовариство, то творімо таке середовище разом, де комфортно почуватимуться та ефективно діятимуть релігієзнавці як професіонали та експерти. [1]Davis D. Miroshnikova E. M. The Routledge international handbook of religious education. - London: Routledge, 2013.Авторами розділу, присвяченого Україні, є Л. Филипович та Н. Гаврілова. [2]Йдеться про документ Організації з безпеки і співробітництва в Європі «Толедські керівні принципи з навчання питань релігії та переконань у державних школах» (2007 р.).
×
×
  • Создать...

Важная информация