Jump to content
КНИГИ: Эмиль Дюркгейм. Элементарные формы религиозной жизни. Тотемическая система в Австралии (на русском языке) Read more... ×
МЕЖДУНАРОДНАЯ ПРАВОВАЯ ПОДДЕРЖКА УКРАИНСКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ МОСКОВСКОГО ПАТРИАРХАТА Read more... ×
Международная научная конференция «Будущее социологического знания и вызовы социальных трансформаций (к 90-летию со дня рождения В.А. Ядова)» Read more... ×
IX Международная научная конференция «Социология религии в обществе Позднего Модерна: межконфессиональные, межинституциональные, межкультурные аспекты" (Белгород, 17-18 октября) Read more... ×
VII научно-практическая конференция по исследованию российской государственности «Российская государственность в социальном измерении: теории, идеологии, практики» (Владимир, РАНХиГС, 11 октября 2019 г.) Read more... ×
КНИГИ: Писманик М.Г. Религия в культуре и в гражданском единении (Пермь, 2019) Read more... ×
СПЕЦИАЛЬНО ДЛЯ ПОРТАЛА. Д.М. САХАРНЫХ о православной культуре в российской школе Read more... ×
День Рождения Администратора портала Read more... ×
Социология религии. Социолого-религиоведческий портал

Search the Community

Showing results for tags 'православная культура'.



More search options

  • Search By Tags

    Type tags separated by commas.
  • Search By Author

Content Type


Forums

  • Сообщество социологов религии
    • Консультант
  • Преподавание социологии религии
    • Лекции С.Д. Лебедева
    • Студенческий словарь
  • Вопросы религиозной жизни
    • Религия в искусстве
  • Научные мероприятия
    • Социология религии в обществе Позднего Модерна
    • Научно-практический семинар ИК "Социология религии" РОС в МГИМО
    • Международные конференции
    • Всероссийские конференции
    • Другие конференции
    • Иные мероприятия
  • Библиотека социолога религии
    • Научный результат
    • Классика российской социологии религии
    • Архив форума "Классика российской социологии религии"
    • Классика зарубежной социологии религии
    • Архив форума "Классика зарубежной социологии религии"
    • Творчество современных российских исследователей
    • Наши препринты
    • Программы исследований
    • Российская социолого-религиоведческая публицистика
  • Клуб молодых социологов-религиоведов's Лицо нашего круга
  • Клуб молодых социологов-религиоведов's Дискуссии

Find results in...

Find results that contain...


Date Created

  • Start

    End


Last Updated

  • Start

    End


Filter by number of...

Joined

  • Start

    End


Group


AIM


MSN


Сайт


ICQ


Yahoo


Jabber


Skype


Город


Интересы


Your Fullname

Found 4 results

  1. Специально для портала «Социология религии» Быть ли «Основам православной культуры» в российской школе? 18 сентября 2019 года было опубликовано заявление Синодального отдела религиозного образования и катехизации в связи с публикацией Министерством просвещения Российской Федерации новых проектов стандартов общего образования, а точнее, проекта нового ФГОС начального общего образования. Синодальный ОРОиК выразил серьёзное беспокойство в связи с тем, что в окончательном варианте проекта (во всяком случае, в том виде, в каком он вынесен на обсуждение на Федеральном портале проектов нормативных актов) исчезла привычная с 2010 г. схема реализации предмета «Основы религиозных культур и светской этики» (ОРКСЭ) в виде шести модулей (вариантов содержания предмета) с возможностью и необходимостью для родителей/законных представителей обучающегося выбрать один из них. В новом проекте в рамках предметной области ОРКСЭ предусматривается реализация не одного, как прежде, предмета ОРКСЭ с шестью вариантами содержания, а уже двух предметов — «Основы религиозных культур народов России» и «Основы светской этики» — безо всякого упоминания о процедуре выбора. Исчезает, таким образом, из стандарта и модуль «Основы православной культуры», что объясняет и реакцию ОРОиК, и её резкий характер. Такая серьёзная новация, перечёркивающая не только практику преподавания ОРКСЭ последних 9 лет, но и достигнутые на самом высоком уровне договорённости между российской властью и представителями крупнейших централизованных религиозных организаций, была введена совершенно непублично, как заурядный процедурный вопрос, по итогам обсуждения проекта ФГОС НОО на краудсорсинговой платформе «ПреОбразование». Для политической оценки произошедшего — а ясно, что вопрос носит политический характер — следует найти, очевидно, другое время и место. С педагогической точки зрения предложенная новация выглядит совершенно логично по нижеследующим причинам: 1. Существование шести вариантов содержания одного и того же обязательного для изучения предмета, да ещё с возможностью добровольного выбора между ними, не имеет аналогов ни в истории отечественного образования, ни среди других предметов ныне действующих ФГОС ОО, исключая разве существование «базового» и «углублённого» уровня (в стандартах ООО и особенно СОО), но очевидно, что здесь в основу варьирования содержания предмета положен совсем иной принцип. Возможность столь широкого варьирования содержания предмета ОРКСЭ закономерно ставит вопрос либо о перенесении его в часть учебного плана, формируемую участниками образовательных отношений, либо об унификации содержания. 2. Невозможно педагогически оправдать (этого за 10 лет так и не было сделано) необходимость уже в 4 классе искусственно актуализировать разделение обучающихся по религиозному признаку (а в полиэтнических регионах, по факту, также и по этническому признаку), что, однако, является необходимым в рамках существующей модели. 3. Совершенно не способствует нормализации положения предмета ОРКСЭ и известный соревновательный и плебисцитарный дух, существующий всё это время вокруг доли обучающихся, изучающих по России и в регионах модуль ОРКСЭ «Основы православной культуры». 4. Необходимость достижения тех же результатов по части формирования ценностно-смысловых (этических) компетенций обучающихся в рамках «религиозных» модулей ОРКСЭ, что и в рамках модуля «Основы светской этики», предполагаемая нынешней моделью, вызывает существенные — по-видимому, даже непреодолимые с учётом конкретно-исторических обстоятельств — педагогические трудности. 5. Существующая модель многомодульного ОРКСЭ не является эластичной и не может поэтому быть использована в развитии содержания преемственной по отношению к ОРКСЭ на уровне основной школы предметной области «Основы духовно-нравственной культуры народов России». 6. Противоречивый и дисгармоничный, а равно и политизированный характер предмета ОРКСЭ в его нынешнем виде препятствует плодотворному привлечению к развитию содержания предмета представителей академического религиоведения, дискредитирует предмет в глазах академического, педагогического сообщества и более широких общественных кругов. Унификация содержания предмета выглядит одним из шагов на пути его нормализации. Что касается судеб той части содержания предмета, которая связана с «православной культурой» (я — поскольку пишу для академического портала — выразился бы прямо: «с православием»), то нельзя, наверное, с одной стороны, признавать за православием особую роль в истории России, в становлении и развитии её духовности и культуры, считать его неотъемлемой частью исторического наследия народов России, и, с другой, ставить ознакомление обучающегося со столь значимым историко-культурным феноменом в зависимость от случайных, в общем-то, причин, связанных с эмоциями, проекциями и предрассудками, в том числе — характерными для лиц и структур, даже не являющихся участниками образовательных отношений. Если православие в истории и культуре России что-то реально значит, то следует вполне определённо ставить вопрос о присутствии в содержании образования сюжетов и тем, связанных с православием. До 2010 года, когда стартовала апробация ОРКСЭ (с заранее заданным положительным результатом), наша школа действовала, по сути, в рамках, очерченных декретом об отделении церкви от государства и школы от церкви. Именно предмет ОРКСЭ, несмотря на все необходимые в данном случае комментарии и оговорки, позволил снять, наконец, табу на работу с религиозным материалом в школьном образовании в масштабах всей страны и сделать шаг к реализации признанных СССР и Россией международных норм, легализующих присутствие религии в общем образовании. Гармонизация и деполитизация ОРКСЭ — важные и значимые вехи на дальнейшем пути отхода образования от советских лаицистских схем. И если ни той и ни другой из них никак нельзя достичь, сохраняя шестимодульную вариативную систему, то логично обратиться к рассмотрению иных моделей ОРКСЭ. Денис Сахарных, тренер-преподаватель ОРКСЭ (с 2010 г.), научный руководитель и преподаватель дополнительных профессиональных программ для учителей — преподавателей ОРКСЭ (2010-2017 г.) (Ижевск — Казань)
  2. Появление вероучительных дисциплин в расписании российской школы постсоветского образца напоминает остросюжетный и всё более захватывающий авантюрный роман. Действие его разворачивается уже без малого три десятилетия, этакая «Сага о Форсайтах» на российский лад. Сравнение уместно, хотя бы уже потому, что школьные уроки православия, включая ОПК, так или иначе, обсуждаются едва ли не в каждой российской семье не одно десятилетие. Об истории вопроса, самых последних новациях и перспективах учебного курса размышляет социолог и религиовед, эксперт Международного института гуманитарно-политических исследований, кандидат философских наук, религиовед Михаил ЖЕРЕБЯТЬЕВ RP: Новый учебный год, похоже, начинается с девиза, «Здравствуй, школа вместе с её новым главным мировоззренческим предметом ОПК!». На это указывают спешно готовящиеся программы, которые ставят новый предмет вровень со сквозными дисциплинами российской школы - русским языком и математикой. Что, вообще, это может значить? Михаил ЖЕРЕБЯТЬЕВ: Конечно, первое, на что обращаешь внимание – неожиданность и спешка. В разгаре беззаботное отпускное лето (в нашем тяжёлом климате – реальная передышка от повседневных забот и даже кризисов), а тут прямо-таки стахановскими темпами - всего за месяц, прямо к началу учебного года - должны уже появиться программы. Заказчик неопределённый, - образовательная вертикаль, - вроде (фактически) да, но, формально, как бы и нет, отчего-то засвечивается лишь Российская Академия образования? Патриархия, - конечно, да. Но, опять же, что называется, «бежит в пристяжных», - всего лишь заявляет о загрузке содержанием остающейся незаполненной «предметной области» - ДНВ (аббревиатура расшифровывается как «духовно-нравственное воспитание») аж на все 11 лет обучения. С чего вдруг – тоже непонятно, ведь ещё совсем недавно было принято устроившее всех компромиссное решение – в 4 и/или 5 классах при условии выбора модулей? Сегодняшний SturmundDrang всеобщей ОПеКизации страны напоминает совсем недавние, также сокрытые от посторонних глаз, маневры, которые предшествовавали появлению «пакета Яровой». А, значит, и это начинание совершенно точно вызовет неоднозначную реакцию в обществе. Другое дело, что в нынешних условиях, когда власть научилась купировать массовые протесты, недовольство, неприятие, отторжение, независимо от своих размеров, не несут угрозы потрясения всех существующих основ. И всё же, опасности разрыва социальной ткани сохраняются. От желаний до вызовов В чём они видятся Вам? Ещё раз повторюсь, - на практике, продавить можно не только любое не пользующееся поддержкой населения решение, - в чём мы все не раз убеждались за последнее время, - но и с успехом отчитаться о проделанной «важной работе». По формальным признакам начинание будет работающим, вместе с тем, оно создаст дополнительное напряжение. А опасности имеют свойство не только накапливаться, как и вступать в различные комбинации с другими вызовами. Давайте хотя бы посмотрим на проблему, исходя из оценок её масштаба. Одно дело, когда сейчас ОРКСЭ впрямую затрагивает педагогов и родителей учащихся 4-5 классов (примерно 10-ю-12-ю или 15-ю часть от общего числа школьников – год от года она меняется в силу неровной демографии), совсем другое, когда эти проблемы коснутся каждой семьи, где есть школьники. Существует одна оч. важная деталь, характеризующая отношения внутри российской семьи, на которую я бы хотел обратить внимание. Взрослые поколения россиян всячески стремятся избежать дополнительных нагрузок в межпоколенческих отношениях. Религия, при общем положительном отношении к ней и конкретно к РПЦ МП, уже в связке с поголовной систематической индоктринацией детей и подростков воспринимается родителями в качестве потенциально конфликтной зоны, заход на территорию которой крайне нежелателен. На это прямо указывают опросы общественного мнения. Россияне в массе своей, - а) не хотят конфликтов в семье на вероисповедной почве, в т.ч. поэтому так негативно оценивают сознательный конфессиональный выбор свои близких (нередко воспринимают его как собственную трагедию, на чём откровенно паразитируют антикультисты, и даже повышенная религиозность в «традиционных» рамках – практикующих приверженцев МП - может легко сойти за увлечение «сектантством»); б) категорически не одобряют выбор своими чадами духовной карьеры. Т.е. как только начнёт работать закон больших чисел, проблемы и нестыковки, которые в невзбаломученом состоянии пребывают где-то под спудом, мгновенно выплеснутся наружу, т.е. перестанут быть уделом совсем уж небольшой группы населения. Конструирование жаждущего ОПК большинства Появлению компромиссной дисциплины ОРКСЭ в школьной программе в период тандемократии (президентства технического преемника) предшествовала широкая общественная дискуссия, длившаяся, как минимум, полтора десятилетия. Какие проблемы выявило преподавание нового предмета в статусе обязательного за последние 6 лет (с учётом 2-х-летнего периода апробации)? Сейчас, как мне представляется, ответственные за проталкивание инициативы решили, если не исключить обсуждение вообще, то уж, по крайней мере, минимизировать дискуссионный формат. Ничем иным спешку с подготовкой учебных программ не объяснишь. Для всесторонней оценки ситуации последних 6-и лет необходимо понимать, что проблемы сложносоставного (шестимодульного) ОРКСЭ каждая из сторон, вовлечённых в процесс его подготовки/преподавания/изучения, - а это, напомню, - уполномоченные религиозными организациями представители четвёрки т.н. «традиционных религий» на разных уровнях, официальная вертикаль минобра, медиаструктуры, педагогическое сообщество, родители - предпочитает трактовать и решать по-своему, что бы ни говорили лоббисты начинания. Лоббисты - патриархия и властные структуры, конечно, между ними нельзя ставить знак равенства. При всех имеющихся у общества разночтениях в оценках нового предмета, опыт изучения ОРКСЭ на государственном уровне признан положительным и такой промежуточный итог определённо является крупным успехом РПЦ МП, поскольку она, единственная из российских деноминаций, вынашивала с конца 80-х намерение прочно обосноваться внутри существующей государственной системы общего образования и запустила сразу после краха СССР с согласия властей разных уровней процесс встраивания в неё. Уже одного простого перечисления акторов процесса достаточно для понимания степени участия и пределов возможностей каждой из вовлечённых в процесс подготовки/преподавания/изучения ОРКСЭ групп. Они имеют не только разные интересы и демонстрируют неодинаковый уровень внутренней консолидации, но и обладают разной степенью влияния на происходящее. Как следствие, перечисленные группы различаются по возможностям воздействия на персоны и центры принятия решений, инстанции, поддерживающие рабочее состояние образовательной системы, медиаструктуры, на социум в целом и его отдельные сегменты. Так, вопреки желаниям и заявлениям представителей титульной церкви, на ОПК не существует реального масштабного запроса «снизу». Зато этот модуль ОРКСЭ активно лоббирует влиятельная религиозная корпорация, - собственно, родоначальник инициативы, с чьей позицией власти обычно считаются. РПЦ МП ссылается не только на историю и культуру, но и предпочитает педалировать совсем уж непредусмотренную конституцией собственную «государствообразующую роль». Однако, во взаимоотношениях с властью по вопросу ОПеКизации патриархия избрала другой оказавшийся беспроигрышным аргумент со ссылкой на поддержку православия неопределённым продекларировашим свою религиозную принадлежность большинством россиян. Получается, на правах законного представителя вероисповедания, поименованного большинством граждан вполне определённым образом, РПЦ МП стремится выражать интересы российских граждан. На само деле, одна корпорация – церковь - таким образом договорилась с другой, - властью, - придав собственному начинанию форму общественного запроса, пускай даже и столь опосредованного. Ещё есть мотив приоритетности воспитания над обучением, который разделяется властями, но он, представляется мне, всё же второстепенным. Принцип «с опорой на большинство» напоминает электоральные схемы, слишком хорошо знакомые и понятные властям с эпохи Перестройки по личному опыту. Поэтому школьный порыв РПЦ стал восприниматься властными структурами с пониманием уже в самом начале 90-х. В нём власти увидели недоступные им ранее инструменты управления, формирования лояльного электората, т.е. управления большинством, необходимым для сохранения собственных позиций. Интересно вот ещё что. Согласно принятым в постсоветской России «нулевых» (хотя тенденция проявилась ещё в 90-х) неформальным правилам и общественной, и политической деятельности, если какая-то структура заявляет, что она представляет условное «большинство», выражает его интересы, то её поддержка уже не может быть иной, кроме поддержкой большинства, поэтому такая структура/организация будет демонстрировать превосходящую силу и мощь во что бы то ни стало. При одном, конечно, условии, если она приходится «ко двору», оказывается, выражаясь современным российским политическим языком, «системной» во властном реестре. С «системностью» у РПЦ МП, как Вы сами понимаете, давно всё в порядке. Да, проводимая властями в союзе с МП религиозная политика не слишком стыкуется с базовыми положениями конституции, профильным федеральным законом об образовании (действующий с 1997 г закон «О свободе совести» – особая статья), но для обхода и конституции и закона об образовании РПЦ стала использовать принцип запасного ключа. Гражданский кодекс предусматривает возможность взаимодействия юридических лиц на основе двусторонних соглашений (договоров) о сотрудничестве. Это совсем не конкордат, поскольку конструкция договорных отношений государства с религиозными организациями не предусмотрена действующим отечественным правом. Вместе с тем, стороны могут договориться хоть высаживать яблони на Марсе, хоть бурить скважины на противоположную сторону нашей планеты, - российское нематериальное право содержит минимум ограничений. Такой вот конфликт права! Поэтому соглашения епархий с органами образования часто содержат положения, откровенно направленные против таких же равных с МП по закону деноминаций. Как правило, на практике власти принимали и продолжают принимать условия РПЦ МП после определённого согласования деталей, хотя имеется немало примеров безоговорочного следования церковным рекомендациям, но такое всё же случается реже. Почему я сделал такую оговорку - с РПЦ МП власти «обычно считаются» (?), - да п.ч. есть очень яркий пример принятия решений, что называется, в обход влиятельной религиозной корпорации. Давайте посмотрим, как выбор модулей ОРКСЭ регулируют власти Татарстана. Там предпочли руководствоваться принципом «ни нашим, ни вашим». Народная мудрость максимально точно выражает существо избранного властями региона курса, который не допускает изменение светского формата общеобразовательной школы и разделения учащихся и обучающих по этно-конфессиональному признаку, даже его акцентирования. Коротко о существе татарстанского начинания: республиканский минобраз рекомендовал школам выбирать предмет из двух светских модулей ОРКСЭ – истории мировых религий и светской этики. Надо сказать, подобные директивные рекомендации по выбору модуля «с ограничениями» со стороны органов управления образования субъектов Федерации - явление отнюдь не уникально татарстанское. В Белгородской области, где ОПК уже продолжительное время изучается со 2 по 11 классы по инициативе тамошнего губернатора в обязательном порядке (на правах предмета регионального компонента), после появления в общероссийской школьной программе ОРКСЭ, особо не мудрствуя, решили: все будут изучать светскую этику. Сбой в программе: прагматическая установка на светскость А существует ли у православных Татарстана (понятно, что не только русских, но и кряшенов, чувашей, др.), так сказать, повышенный запрос на ОПК? Просто, по логике вещей, в регионах со смешанным населением связка этнического и конфессионального должна быть крепче. Более крепкая связка отождествления этничности с определённой конфессией на уровне этногрупповой идентификации, вероятно, существует, но, вот, массового запроса на ОПК нет, как его нет и по стране в целом. Потом не стоит забывать о бытовых, по преимуществу, проявлениях, - что индивидуальной, что коллективной - религиозности в любом стабильном этно-культурном пограничье. Поэтому большой нужды в формализованном постижении доктринальных основ религии, с которой связывают себя люди, обычно нет; по крайней мере, те жители Татарстана, которые считают себя православными, такой необходимости в большинстве своём не ощущают. О культурологическом характере ОПК говорить не приходится, - хотя, когда требуется отводить упрёки ОПК в «законобожии» или в силу инерции, о культурологичности курса ещё периодически заявляется. Какая уж тут культурология, если в ряде епархий то и дело заходит речь о фактическом переводе светских педагогов ОПК в категорию законоучителей. Вот, скажите мне, как иначе можно истолковать претензии епархий на участие их структур в отборе персоналий на должность учителей ОПК? И конечно, не стоит сбрасывать со счетов состоявшееся мягкое выдавливание с патриахийного Олимпа «диакона всея Руси» Андрея Кураева - автора учебника ОПК именно с культурологическим уклоном. Мне представляется, в своё время о. Андрей спас этот курс и своим учебником, и своим умением убеждать самую разную аудиторию. Казус Татарстана очень показателен сразу в нескольких отношениях. Русские националисты в самой республике, как и критики «этнократического режима» из числа представителей титульной национальности адресуют властям Татарстана немало упрёков. Главный, - доминирование в постсоветское время татар на ведущих должностях в республиканских административно-управленческих структурах при приблизительно равной пропорции в Татарстане основных этнических групп – татар и русских. При этом, я ещё ни разу не встречал в списке претензий ограничение на изучение ОПК в школах. И это симптоматично, - упрекнуть в разном отношении к православным и мусульманам при всём желании не получится: ведь точно такого же подхода тамошняя власть в вопросах изучения религии в светской школе придерживается и в отношении ислама. Нынешняя татарская административно-управленческая элита РТ, исходя из прагматических соображений (и опасений тоже), не стремится приближать к себе конкурентов из числа местных мусульман, которые практикуют ислам, выходящий за рамки бытовых обычаев и традиций, более того, видит в «новых» молодых мусульманах нарождающуюся контрэлиту. Татарские националисты, громко заявившие о себе на рубеже 80-90-х, за последние 20 лет утратили общественную поддержку, власти предпочитают не иметь с ними никаких дел. Надо сказать, пока республиканским властям удаётся держать ситуацию под контролем. Конечно, при таком курсе сознательная исламизация массовой общеобразовательной школы в Татарстане невозможна, как неуместна здесь будет любая иная форма клерикализации, под какими бы соусами она ни преподносилась. Трудно сказать, усвоил ли эту местную особенность новый Казанский митрополит РПЦ МП Феофан (Ашурков)? На Кавказе он изо всех сил продавливал школьное изучение ислама, параллельно, разумеется, с ОПК, всячески подталкивал тамошние власти и муфтиев к лоббизму конфессиональных модулей ОРКСЭ. Вы рассказали много интересного об опыте Татарстана, а как обстоят дела с изучением ислама в формате ОРКСЭ в др. регионах с преобладанием мусульманского населения? Опыт Татарстана оказался востребованным. Власти республик Северного Кавказа (за исключением полудоминиона-полупротектората Чечни) по прошествии времени тоже гораздо критичней стали относиться к изучению ислама в общеобразовательных школах. Выгоды оказались не совсем теми, какими они представлялись первоначально: четверо-пятиклассники пред-переходного возраста ещё не доставляют хлопот, да и стремительно исламизирующееся окружение смотрит на новоявленных законоучителей из общеобразовательных школ, мягко говоря, скептически. Местная власть, в свою очередь, испытывает недоверие ко всему, имеющему исламскую маркировку, тогда как пространство влияния т.наз. «традиционного», регулирующего сельскую жизнь, ислама, тесно связанного с суфийскими практиками, стремительно сокращается. Муфтияты кое-где ещё, вроде как, питают надежды на прививку правильного (именуемого традиционным) ислама молодёжи через общеобразовательные школы, в реальности, в такие заявления нередко облекается стремление получить статусный ярлык: понятно же, что наставлять молодёжь абы кого не допустят, а к тем мусульманским лидерам, кто проходит через сито признания их «официальным исламом», претензий, обычно, предъявляют меньше. Т.е. намерение северокавказских муфтиятов опекать школу можно истолковать как стремление укрепить собственные позиции в глазах власти. Впрочем, следует помнить, что мусульманские, иудейские и буддийские юрисдикции России, т.е. те, кто получил возможность преподавать учащимся свои вероучительные традиции, в отличие от титульной церкви РФ, никогда не делали ставку на расширение паствы или её индоктинацию через существующую общеобразовательную школу. Да и в Чечне такая мера оказалась, в общем-то, вынужденной. Собственно, такой же позиции тройка т.наз. «традиционных религий» России придерживается по сей день, их функционеры даже узнали о сегодняшних планах всеобщей ОПеКизации от обращающихся к ним за комментариями журналистов. Для сравнения: в отклике РПЦ МП, напротив, упоминается поддержка начинания (ОПК с 1-го по 11-й) со стороны «традиционных» и даже неких имевших место совместных консультациях… Теперь о позиции других групп, вовлечённых в процесс подготовки/преподавания/изучения ОРКСЭ. Напомню, это - образовательная управленческая вертикаль, медиа-ресурсы, педагогическое сообщество, родители. Легче всего в двух словах охарактеризовать позицию российских светских медиа по отношению к ОПК: это смесь скепсиса и негатива при одновременном соблюдении общепринятого журналистского стандарта: факты, документы и комментарии к ним. Этот стандарт, к слову, при освещении других сюжетов российскими сми вовсе не обязательно соблюдается. Стандарт задаёт формат подачи, который предполагает возможность высказаться и конфессиям из числа т.наз. «традиционных», и властным структурам, и даже экспертам (мнение последних спрашивают, надо сказать, нечасто), быть может, в меньшей степени педагогам и родителям, но и их голоса тоже слышны. Даже в белгородских медиаресурсах, при том, что введение ОПК патронировал лично губернатор, не было единодушного «под козырёк» (возможно, лишь за исключением случая, когда протестанты-переселенцы из Средней Азии в одном из сёл выказали категорическое неприятие предмета и привлекли к себе внимание федеральных изданий и каналов). Правда, это происходило уже в прошедшую эпоху - 10 лет назад, хотя и сейчас тема в местных медиа подаётся в нейтрально-информационном режиме (уже как данность), – без особых восторгов или искусственных «накачек», поскольку «накачивать» больше некого и незачем. Знаете, у меня возникло сравнение позиции белгородских СМИ с восприятием светскими израильтянами шаббата, который одинаков для всех – и для практикующих иудеев, и неверующих, и инаковерующих, - когда не работают большинство магазинов, не ходят крупногабаритные автобусы, пригородные поезда; шаббат считается неотъемлемой частью местного образа жизни, если хотите, - экзотическим брендом Израиля. Повторяю, я сейчас даю оценку белгородской ситуации с ОПК так, как она подаётся в региональных медиаресурсах. С позиции белгородчан, придерживающихся других вероисповеданий, она выглядит совсем иначе, в чём я имел возможность убедиться на месте в 2009 г. В здешнем педагогическом сообществе тоже было не всё просто, у родителей, как я понимаю, также были и остаются собственные вопросы. Федеральные СМИ продолжают периодически поднимать тему ОПК вслед за возникающими информационными поводами. Вот как раз сейчас появился очередной. Предыдущий – довольно показательный и поучительный - имел место в начале прошлого года. Катехизаторы в роли репетиторов В чём его «показательность»? Современные учебные программы российской школы подразделяются на «основные» и «дополнительные», епархии РПЦ МП, как минимум, последние 5-7 лет пытаются активно посадить на бюджетное финансирование собственные предметы «духовно-нравственного» цикла. «Духовное краеведение» – самый распространённый из них. Довольно популярна «духовная безопасность» – этакое поднимающее бдительность сектоведческое руководство в духе рекомендаций антикультиста Дворкина для родителей «как детям не попасть в «страшные» секты». В этом же наборе гораздо реже представлен церковно-славянский язык, что тоже объяснимо. Здесь просто нужен человек, разбирающийся в «матчасти», - почему, скажем, читается твёрдое «д» в слове седмица, но остаётся «глас восьмый» или что означает «непщевати», тогда как для «духовной безопасности» требуется лишь убеждённость вещающего в правоте изрекаемого и априорное неприятие оппонентов. Кое-где власти идут навстречу пожеланиям епархий о факультативах. Лично мне встречалась информация, относящаяся к Тамбовской и Саратовской областям. Пока тамошних учащихся массово охватить факультативами примыкающими к ОПК в формате дополнительного образования не получается, имеется лишь ч-т локальное, «точечное». Что из этого вырастет тоже не оч. понятно? Что любопытно, предложения титульной церкви по расширению возможностей изучения ОПК за счёт дополнительного школьного образования совпадает с идеальным образом школы, каким его видит нынешний министр образования Ливанов. Главный пункт «идеальной школы» по версии министра - это полнодневная занятость учащихся. Родители видятся в этом проекте потенциальным союзником министерства, – как-никак дети будут находиться большую часть дня под контролем. Но преимущество предложений Ливанова одновременно является и самым уязвимым его местом, поскольку объективно эффективность образования выносится при таком подходе за скобки. Можно не сомневаться, что продвигая идею полнодневки, и без того самый непопулярный из российских министров вызовет на себя ещё больший огонь критики профессионального педагогического сообщества и, самое главное, родителей, на которых он пытается опереться. Задача, надо сказать, трудновыполнимая. Конечно, в качестве аргументов за проект Ливанова будут приводиться возможность углублённого изучения предметов, занятий спортом высоких достижений, да даже обычной физподготовкой на уровне нормативов ГТО, но что в реальности получится «на выходе» не знает никто. Введение полнодневки ломает всю существующую конструкцию приготовление школьников к высшему образованию: далеко не в каждой школе имеются высоквалифицированные педагоги, чтобы вести весь набор факультативов с углублённым освоением предметов. Снова понадобятся квалифицированные репетиторы, а как, на каких правах они войдут в школу, - если другого свободного времени, кроме субботы и воскресенья, на домашней площадке у учеников не остаётся? Далее, какое количество учащихся будет считаться необходимым для приглашения репетитора со стороны и за чей счёт будут оплачиваться факультативы, дающие знания, необходимые для выбора вуза? Поэтому худшие опасения, связанные, в первую очередь, со снижением качества обучения, превращения и так вызывающего нарекания образования постсоветского образца в огромные по масштабам гетто для социальных аутсайдеров, будут только расти. По моим представлениям, проект полнодневки пока не смог стартовать из-за банального отсутствия средств. Чтобы его реализовать, нужно, как минимум, все городские школы страны перевести на занятия в одну смену, а значит, построить ещё к-т какое-то количество школьных зданий, плюс иметь средства для финансирования новых педагогических ставок. И то, и другое относится к компетенции даже не дотационных в большинстве своём субъектов Федерации, а просто еле сводящих концы с концами муниципалитетов. Чтобы было совсем уж понятно, в 2016-м бюджеты наших миллионников – Омска и Воронежа - это 14 млрд р. у каждого городского муниципалитета, у 700-тысячной Махачкалы существенно меньше - всего 6 млрд.р. … Правда, подготовительная работа в приближении к полнодневке систематически ведётся: нынешний министр образования рано или поздно покинет свой пост, тогда как сделанные под его менеджерским руководством наработки лягут в основу дальнейшей трансформации российской системы образования. Короче, вектор её изменений уже задан и понятен. А тут ещё предложения вице-премьера Холодец, - мол, надо делать ставку не на массовое высшее, давайте лучше выстраивать для большинства детей систему профессиональной подготовки. Я так понимаю, речь идёт об аналоговой системе немецких Fachschule. Просто советские ПТУ, - несколько подкрашенные ФЗУ, «ремеслухи», - не возрождаемы в принципе. Завязанная на технологии второй промышленной революции советская система профтехобразования уже в годы своего рассвета безнадёжно отставала от требований времени. Но в учебных заведениях типа Fachschule тоже будут требоваться какие-то исходные знания и навыки, которые вряд ли заменят школьный курс ОПК или умение двигаться в ритме танца хоки-поки. Так вот, полтора года назад директора московских школ категорически воспротивились появлению ОПК среди предметов дополнительного образования. Чтобы было совсем понятно, - полнодневка ещё не введена, но уже существует формат дополнительных факультативов и он развивается. Надо сказать, в Москве, как и в больших городах России у ОПК среди модулей ОРКСЭ позиции не самые прочные: родители всё же отдают предпочтение светской этике. Потом, в Москве нет того, что есть, допустим, в Тамбовской области, где епископ вышел на губернатора, они договорились между собой - «будет в основном ОПК». После чего областное управление образование, региональный центр переподготовки учителей совместно с епархиальным духовенством принялись формировать «правильный выбор» родителей, разумеется, в пользу ОПК. 6 лет назад я имел возможность лично слышать откровения о технологиях достижения высоких результатов православного модуля от представителя управления образования. Поэтому-то Тамбовская область оказалась среди самых ОПеКизированных территорий. Есть епархии, в которых все общеобразовательные школы, включая, прежде всего, городские, закреплены за кураторами-священниками: у каких-то школ такие отношения совершенно формальны, а где-то и очень даже содержательны. Да, секрет успеха прост, - достаточно применить административный ресурс! Такие вещи в плане формирования родительского волеизъявления происходят практически повсеместно. Население больших городов, региональных столиц, как я уже отметил, всё же умеет выбирать модули без настоятельных авторитетных рекомендаций, - типа, «ОМР – не годится, поскольку сначала надо знать своё, чтобы потом разобраться с остальным», «светская этика – курс, формирующий релятивистские представления, а, значит, без руководящего воздействия религиозного мировоззрения он тоже ничему хорошему не научит». В Москве, по моим сведениям, система таких рекомендаций не запускалась, отсюда и стремление епархиальных структур освоить дополнительные часы, отводимые на факультативы. Так вот, московских директоров школ больше всего возмутила экономическая составляющая вопроса. Получается, управленческие образовательные ведомства среднего звена подталкивают их к зарабатыванию средств на нужды самих учебных заведений путём сдачи школьных помещений в аренду, а есть, оказывается (!), такие структуры, которые стремятся получить доступ к школьным помещениям бесплатно… То, что мне удалось выяснить из источников, знакомых с конфликтом, правовая коллизия возникла из-за того, что ОПК представлен далеко не во всех московских школах, соответственно, свои штатные педагоги, которые могли бы предложить вести такой факультатив, есть не везде. Я, правда, не уверен, что он оказался бы таким уж востребованным, но и конфликта именно с этим набором составляющих, определённо бы не случилось, - в массе своей педагоги, которым ОПК достался «в нагрузку», вряд ли бы стали проявлять настойчивость. Претендовали на факультатив присланные епархией штатные катехизаторы, получающие церковную зарплату. С недавних пор такие должности появилось повсеместно в епархиях МП, понятно, новых сотрудников надо загружать работой, тем более, в столице в среде православной субкультуры имеется немало образованных людей. После скандала вопрос быстро утонул в дебрях городских образовательно-управленческих структур, однако, уже осенью появилась информация о неких 3-х десятках московских школ, в которых вводится изучение ОПК в формате апробации расширенного изучения уже по годам обучения, иными словами дальше и больше, а не только в рамках годового курса в 4 или 5 классах. Какие это школы – никакой доступной интересующимся проблемой информации по прошествии года не появилось, по крайней мере, я систематически мониторю тему, но ничего конкретного не встречал. Допускаю, апробация, скорее всего, могла затронуть столичные православные гимназии и классы общеобразовательных школ с этно-культурным (русским) компонентом. Пожалуй, это был первый серьёзный сигнал приближающегося долговременного православного всеобуча, - заявления делались и раньше, - а здесь уже пошло практическое воплощение планов, пускай даже в ограниченных масштабах. Обратите внимание, и сейчас тоже говорится о методическом и содержательном наполнении этно-культурной образовательной компоненты. (Окончание следует) Беседовал Антон СВИРИДОВ http://religiopolis.org/publications/10634-zherebyatev-chto-podrazumevaem-1.html
  3. 27 мая в 17:00 в Институте иностранных языков (М. Казенный пер., 5б, аудитория 226) пройдет открытая лекция профессора Андрея Вячеславовича Кураева «Как культурологу рассказывать об основах православной культуры». Московский городской продолжает проводить открытые лекции в рамках проекта «ПЛАСТИЛИН» — открытая мастерская науки. 27 мая в 17:00 в Институте иностранных языков (М. Казенный пер., 5б, аудитория 226) пройдет открытая лекция профессора Андрея Вячеславовича Кураева «Как культурологу рассказывать об основах православной культуры». Если вы не можете посетить лекцию, то видеозапись лекции появится на канале Московского городского в Youtube RUMGPU. Подписывайтесь на наш канал, чтобы получать уведомления о новых материалах на почту. Следите за проектом «ПЛАСТИЛИН» в Московском городском! https://plastilin.timepad.ru/event/332247/
  4. ЛЮДМИЛА ФИЛИПОВИЧ: У ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ СЛІД ВИКЛАДАТИ НЕ «РЕЛІГІЮ», А «ЗНАННЯ ПРО РЕЛІГІЇ» Автор: Іламі Ясна, Людмила Филипович Опубліковано 27.01.2016 Ми продовжуємо цикл інтерв’ю, присвячений гуманітарній освіті в Україні. У попередніх бесідах своїми думками з цього приводу поділилися філософи Сергій Пролеєв, Вахтанґ Кебуладзе, Олексій Панич та Олег Хома. Сьогодні ми передаємо слово представнику релігієзнавчої науки та освіти – завідувачу відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, віце-президенту Української асоціації релігієзнавців, доктору філософських наук, професоруЛюдмилі Филипович. Іламі Ясна:Пані Людмило, доброго дня! Дякую Вам за бажання підтримати дискусію та висвітлити сегмент гуманітарної освіти, якого ми ще не торкалися – релігійну освіту. Я вважаю, що не буде перебільшенням твердження, що Вас можна вважати одним з родоначальників українського релігієзнавства – і як галузі досліджень, і як освітнього напрямку? Людмила Филипович: Батьками українського релігієзнавства є відомі історичні постаті, на плечах яких будувалося сучасне розуміння науки про релігію. У мене немає підстав претендувати на «родоначальництво». Засновниками сучасного релігієзнавства вважаю поважніших, і за віком, і за фахом, моїх вчителів. Себе бачу скоріше донькою, ніж родоначальником, яка з часом перетворюється на релігієзнавчу маму, а тепер вже і бабусю. Але то правда, що я була активно включена в процес становлення українського релігієзнавства та релігієзнавчої освіти з самого його початку. Завдяки навчанню в аспірантурі ІФ НАНУ влилася в колектив відділу філософії релігії (на чолі з Борисом Лобовиком та Анатолієм Колодним), який взявся за реформування або, як ви кажете, ребрендинг, науки про релігію. Вже у 1991 році стало зрозумілим, що «науковий атеїзм» не відповідає суспільним викликам, а тому має з’явитися нова наука/дисципліна, яка здатна трансформувати попереднє сприйняття і розуміння світу, і, врешті змінити світогляд людей, що вивчають релігію та викладають знання про неї. На той момент запит суспільства на нові знання про духовність, релігію був окреслений доволі чітко. На середину 90-х років життя в Україні почало кардинально змінюватися, що відбилося і на релігійній сфері: від неприйняття віруючих людей як повноправних громадян та заборони на релігію ми прийшли до зовсім іншої моделі, коли релігію почали сприймати як духовний і соціально важливий феномен. Релігійних людей перестали переслідувати за їх переконання, вони вільно могли сповідувати будь-яку релігію, індивідуально чи колективно, приватно чи публічно. Тому то і постало питання про те, як донести розуміння цих змін до свідомості як пересічних громадян, так і фахівців. Можна стверджувати, що 25 років тому центром формування цього нового погляду на релігію та релігієзнавство стало Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди, яке згодом очолив професор Анатолій Миколайович Колодний. В той час релігієзнавства як самостійної науки і дисципліни не існувало. Спільно із Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та Національним педагогічним університетом імені Михайла Драгоманова ми розробили паспорт спеціальності, дисциплінарну структуру релігієзнавства, визначилися в навчальних планах і почали впроваджувати цей курс у навчальні програми університетів. Також ми видали перший «Релігієзнавчий словник» (1996) та перший академічний підручник з релігієзнавства (2000), які стали результатом тривалих років теоретичних і практичних напрацювань. І сьогодні навчання в вищих навчальних закладах відбувається за тією схемою, яку запропонував Анатолій Колодний. А моє (і не тільки моє) бачення українського релігієзнавства як цілісної, а не комплексної галузі гуманітарного знання, багато в чому спирається на концепцію, сформульовану в той час. Іламі Ясна: Тож, перейдемо до теми освіти. Хотілося б почати з рівня середніх шкіл: як Ви бачите баланс держави та церкви у викладанні релігійних і релігієзнавчих дисциплін у загальноосвітній школі? Чи має шкільна релігійна освіта бути конфесійною – та якщо так, як визначити, котра з релігійних систем має стати «стандартом»? Людмила Филипович: Це дуже важливе запитання, я багато думала над ним. На мій погляд, необхідно чітко розрізняти релігійну і релігієзнавчу освіти. Релігійна освіта в світській державі має надаватися лише в спеціалізованих освітніх закладах. Це можуть бути і загальноосвітні школи та світські вузи, які засновані релігійними організаціями, що стало можливим завдяки останнім змінам до українського законодавства. Такі поодинокі школи існували і раніше. В західному регіоні, де велика частка населення є греко-католиками, за бажанням чи вимогою батьків і лише факультативно багато років викладається християнська етика. Природно, коли в єврейській школі релігійний компонент також відчутний. Там не викладають християнську етику, але вчать Тору. Мені дуже сподобались загальноосвітні школи «Надія» в Чернівцях та «Сяйво» в Житомирі, засновані баптистами, де явно присутній християнський дух. А от у навчальних програмах державних загальноосвітніх шкіл точно не має бути дисципліни «Релігія». Утім, я за те, щоб там був курс, що надаватиме знання про релігію. В українській мові ми поки що не маємо усталених назв, здатних підкреслити цю відмінність, але якщо звернутися до англомовної термінології, це має бути не «Religious Studies» чи «Religious Knowledge», а «StudyofReligions», а краще «Knowledge about Religion». Ці два підходи – викладання релігії та знань про релігії – є принципово різними. Якщо людина заангажована на своєму віросповіданні, то решта релігій постає для неї як неістинний шлях пізнання світу, людини, Бога. Для релігієзнавця ж всі релігії є рівноправними, незалежно від того, скільки їхніх прихильників існує у світі – мільярди чи лише десятки. Світське, академічне релігієзнавство вивчає не Бога – воно вивчає людину, яка є релігійною («Homoreligiosus», за Мірче Еліаде), тобто яка сприймає Бога як найвищу цінність свого життя. Те, як ця людина розуміє догмати своєї віри, як вона вибудовує концепції свого походження, бачення сенсу життя, систему цінностей – все це й є предметом нашої науки. Слід розуміти, що на практиці викладання дисциплін, пов’язаних із релігією, завжди залежатиме від кожного конкретного викладача. Якщо це буде людина заангажована, то зрозуміло, що знання будуть подаватися незбалансовано, адже такий викладач буде дивитися на інші релігії крізь призму своєї власної. Тому бажано щоб викладачами були світські люди, які навчалися на релігієзнавчих факультетах провідних вишів. Це може бути віруюча людина, але вона має отримати світську університетську освіту або пройти курси підвищення кваліфікації для того, щоб володіти сучасними методиками викладання релігієзнавчих дисциплін, які не приймають конфесійність як один з освітніх принципів. При цьому я не відкидаю теологів як потенційних викладачів дисциплін про релігію. Історія європейських країн демонструє нам прекрасну традицію, в якій відсутнє жорстке дистанціювання між релігієзнавством і теологією. Будь який поважний університет має обидва факультети – і «ReligiousStudies» (по суті – релігієзнавство), і «Theology» (теологія). В Європі це вважається престижним: бути теологом та мати сертифікат з релігієзнавства і навпаки. Ці спеціальності взаємно доповнюють одна іншу. Теологія – це серцевина будь якої релігії, її внутрішній зміст. Без релігієзнавства неможливо дослідити її зовнішні характеристики. Одне без іншого неможливе. Але до західних стандартів нам ще далеко, хоча і там немало країн, де викладається саме релігія, а не знання про неї. У нас же на практиці шкільне викладання предметів, пов’язаних з релігією, переважно є конфесійно спрямованим. Наприклад, дуже поширена сьогодні в Україні, особливо в Західній, дисципліна «Християнська етика». Вона вже рекомендована та схвалена Міністерством освіти; рецензуються програми та підручники для неї. Вважається, що ця дисципліна покликана збудувати фундамент моральності, що підходить будь-якій людині, віруючій чи невіруючій, оскільки ці норми для різних релігій і світської етики дуже схожі. Я не маю сумнівів щодо корисності викладання «Християнської етики»: сучасна людина має знати основи релігійної моралі. Але релігія – це ж не тільки мораль. Думаю, що кругозір та ерудиція молоді стали б ширшими від знайомства з усіма духовними досвідами людства, а не тільки християнським. Знання і розуміння іншого – це толерантне, не агресивне знання. Іламі Ясна: У якій саме формі має подаватися це «знання про релігії»? З якого віку людина здатна адекватно сприйняти таке знання? Оптимальна форма шкільної релігійної освіти – це одиничний навчальний курс чи цикл дисциплін, що продовжується із року в рік, як, скажемо, курс математики чи історії? Людмила Филипович: Я вважаю, починаючи з 5-6 класів у навчальних програмах шкіл потрібен курс «Історія релігії» – пропедевтичний курс, що дасть дітям загальні знання про релігійні системи. Він не має бути поглибленим, але покликаний сформувати розуміння того, що світ не є одноманітним, що він – гетерогенний. Слід зацікавити дітей тим, що крім українців і європейської цивілізації існують зовсім інші народи, інші держави, інші культури. Я думаю, що таке розуміння здатне привити людині смак до пізнання нового, часом несподіваного, можливо, трохи екзотичного. Чому це важливо? Релігія є частиною історії, частиною духовної і матеріальної культури, досвіду різних народів. Сьогодні важко уявити освічену людину, яка не розумілася б на біблійних сюжетах, нічого не чула про Ісуса Христа, не знала звідки родом Будда, не розуміла б, чим різняться, хоча б елементарно, ритуали та свята в індуїзмі, джайнізмі чи, скажемо, сикхізмі. Тим більш це стає актуальним сьогодні, коли Україна входить у світовий культурний простір, налагоджує торгівельні, економічні, культурні зв’язки з усім світом, де релігія відіграє величезну роль – особливо це характерно для країн Сходу. В таких умовах розуміння культури і релігій інших народів стає абсолютно необхідним. Ну і нарешті, що більше людина знатиме про інші цивілізації, то краще розумітиме себе. Іламі Ясна: Отже, Ви пропонуєте рухатися у напрямку релігієзнавчого, компаративного підходу, демонструючи учням усю палітру світових релігійних традицій? Але чи не призведе це до формування спрощеного розуміння релігії як однієї з соціальних практик, а не сфери духовного досвіду? Чи не ризикують діти, виховані таким чином, вирости позарелігійними – це ж цілі покоління людей, в яких немає відчуття Бога... Людмила Филипович: Я впевнена, що необхідно дати людині свободу для того, щоб вона в певний час самостійно визначилася, чи потрібен їй Бог у житті. Думаю, переважна більшість людей все ж таки потребує Бога – але це має бути свідомий, а не нав’язаний вибір. Якщо ти маєш уявлення лише про одну релігію – це не світоглядне самовизначення, це історична традиція, належність до якоїсь культури. Але чи це вибір? Якщо ти знайомий з двома релігіями – це також не вибір, це – альтернатива. Вибір можливий лише тоді, коли ти обираєш серед багатьох релігій. І добре, якщо твій кінцевий вибір збігається із релігією батьків, він буде міцний, певний, свідомий. Але ліберальне і демократичне суспільство має створити умови для реального вибору, і не тільки країни проживання чи мови спілкування, сфери діяльності чи рівня освіти, а й духовних цінностей. Так, дехто непокоїться, що ми можемо втратити традиційні релігії. Але такого не відбудеться. На практиці переходи з однієї релігії в іншу відбуваються дуже рідко. Наприклад, ми проводили дослідження нових релігійних течій, в межах якого опитали понад 700 прихильників нових релігійних рухів. Одне з питань, що їм задавали, було про причини обрання саме цієї нетрадиційної релігії та чи були ці люди перед цим прихильниками якоїсь іншої традиції. Так от, попередній релігійний досвід мали лише двоє з опитуваних, які розчарувалися у своїй релігії та обрали нову. Насправді, якщо людина почувається комфортно в тій системі інформації, яку вона отримує про себе та світ, про Бога, вона не шукатиме іншого. І навпаки, якщо їй щось не подобається, майже не можливо це їй нав’язати. Іламі Ясна: А яка сьогодні ситуація з позашкільною релігійною освітою? Людмила Филипович: Тут перш за все треба звернутися до статистики: скільки недільних шкіл є в тих чи інших конфесіях. Загалом по Україні на 1 січня 2015 року (цьогорічних даних ще немає) нараховувалося майже 12,5 тисяч недільних шкіл. Майже при кожній третій парафії є така школа. Утім, не усі священики чи пастори однаково ставляться до державної релігійної освіти. Є такі парафії, що взагалі не ведуть просвітницької діяльності, сподіваючись у цьому тільки на державу. А от, наприклад, настоятель Свято-Михайлівськогокафедрального собору міста Житомира отець Богдан Бойко шуткує, що його недільна школа працює сім днів на тиждень. Діти й дорослі майже щодня приходять до нього по знання про православ’я. Найбільша кількість недільних шкіл належить Українській Православній церкві МП. І це зрозуміло, бо ця церква має у три рази більше парафій, ніж Православна церква Київського патріархату та вдесятеро більше, ніж у Автокефальної церкви. Дуже активні у релігійному навчанні своїх вірних греко-католики. Майже півтори тисячі недільних шкіл працює в церкві. Якщо священик не встигає виконувати усі обов’язки, йому допомагає дружина. Добре поставлена справа з недільними школами у протестантів – кожна друга громада має свою недільну школу. Діти активно вивчають релігію під час богослужінь, читають Біблію, обговорюють її історії, вчаться жити по-християнськи. Ми мало знаємо про такі школі в мусульман та представників східних релігій. Іудеї України прагнуть відновити традицію релігійного навчання в єшивах, які функціонують в межах синагог, де відбувається все релігійне життя віруючих євреїв. Наприклад, школи, де навчаються діти імолодь, є і в кришнаїтів – вони є у десяти з 38 зареєстрованих в Україні громад. Мусульмани в своїх культурних центрах теж дуже уважно ставляться до дітей. Але у будь-якій конфесії це справа переважно самих громад. Держава туди не втручається. Проблема в тому, що далеко не всі релігійні керівники (управлінці) мають спеціальну педагогічну освіту, тому організувати таку роботу дуже непросто. Іламі Ясна: Який зарубіжний досвід варто взяти за взірець у розбудові вітчизняної системи релігійної та релігієзнавчої освіти на рівні середніх шкіл? Людмила Филипович: Такий досвід є, і Україна ним уже давно зацікавилася. Універсальних програм у європейських школах немає: кожний фахівець створює авторську програму, що породжує здорову конкуренцію між викладачами. Якщо це факультатив, а значить діти самостійно обирають заняття, які хочуть відвідувати, то це сильно мотивує вчителя: він пропонує цікаві та конкурентоспроможні курси. Це – чудовий стимул подати релігієзнавчі дисципліни яскраво та не банально. Самі ж курси дуже різні в різних країнах. Про це, до речі, можна почитати в книзі «TheRoutledgeInternationalHandbook оfReligiousEducation», де описані релігійно-освітні системи 53 країн, в тому числі, українська[1]. Мене зацікавив досвід Іспанії, звідки й пішла так звана Толедська ініціатива[2] викладати не релігію, а курс толерантності до представників інших релігій, адже вважається, що знання лише власної релігії не здатне сформувати в людині правильного відношення до носіїв інших релігійних традицій. Погодьтесь, що саме такий підхід на сьогодні є особливо актуальним для Європи у зв’язку з великою кількістю мігрантів, що представляють інші релігії, зокрема, іслам. Католицька і протестантська церкви в Німеччині, спираючись на дух християнської толерантності, закликали християн надавати підтримку мігрантам-мусульманам, особливо таким, що приїздять з небезпечних регіонів. Але бачимо, як запас цієї толерантності закінчується. І не тільки у німців. Інші країни відгороджуються одна від одної стінами, аби зупинити потік біженців. Дозволю собі припустити: якби європейцям викладали у школі чи університеті курс релігійної толерантності, ситуація не була б такою критичною. Я була дуже захоплена іспанською моделлю та за підтримки Іоланти Амброієвич-Джекобс (Польша) та Коула Дьюрема (США) презентувала цю програму в Україні, але поки що ми, напевно, не готові до сприйняття такого незвичного курсу. Тому робимо те, що можливе у нашій ситуації. Наприклад, курс «Практичне релігієзнавство», який я викладаю зараз в НаУКМА, спрямований на подолання упередженого ставлення, скажімо, католиків до православних, православних до мусульман тощо. Ці стереотипи отруюють наше життя і заважають комунікації. Іламі Ясна: Питання, що останнім часом стало майже стандартним у дискусіях про релігію: що змінилося або має змінитися у сфері релігійної освіти у зв’язку з політичними подіями останніх двох років? Яку політику релігійної освіти слід обрати Україні в умовах конфлікту з Росією, з одного боку, та прагнення до євроінтеграції – з іншого? Зрозуміло, що формування релігійного світогляду відіграє у цій ситуації ледь не вирішальну роль, тож, виникає питання: чи є певний контроль з боку держави необхідним в цій сфері? Людмила Филипович: Персонально я – проти будь-якого контролю держави в сфері релігійної освіти. Це питання цілком належить до компетенції церков: тільки вони мають право вирішувати, що і як викладати. Держава відокремлена від церкви, тому її втручання тут неприпустиме. Тим більш, що державна політика в цій сфері постійно змінюється: прийшов один президент зі своїми симпатіями – привілеї отримує одна церква, прийшов новий, орієнтований на іншу релігійну традицію – підтримується інша. Останнім часом таке фаворитизування певних конфесій зменшилося, але всі й досі оглядаються на владу, а що скаже міністр чи віце-прем’єр, не кажучи вже про президента… Тому я більш зорієнтована на інші механізми і засоби впливу, зокрема на силу громадянського суспільства, яке, без сумніву, має висловлювати свої очікування щодо місця церкви у суспільному бутті і, тим більш, в освіті. Але знов таки, це не можна робити силою, прямим наказом чи законом. Як ви собі це уявляєте? Приходить представник якоїсь громадської організації до ректора духовної семінарії і диктує йому, що має бути у програмі, а що ні? Церкви, які дійсно чутливі до суспільно-політичних змін, самі реагують на них, запрошують викладачів, пропонують актуальні освітні програми. Наприклад, нещодавно мене запросили до Волинського Православної Богословської академії прочитати курс «Державно-церковні і міжконфесійні відносини в сучасній Україні». Актуально? Безперечно! В іншій духовній семінарії я читала курс «Релігійна свобода: історія і сучасні виклики». Треба? Бажано! Тобто церкви розуміють, що священик, який не володіє такою інформацією, а зорієнтований лише на догматиці чи обрядах, мало кому потрібний – не той час. Він має вести паству, а не плентатися в хвості історичних подій. Таким чином громадянське суспільство, представлене журналістами, науковцями, письменниками, громадськими діячами, депутатами, спонукає церкви до змін, в тому числі і в освіті. А от що слід сьогодні змінити у релігійній освіті – на це питання я навряд чи можу дати конкретну відповідь. Ми завжди прагнемо готових рішень, але слід розуміти, що їх не існує. Загальний результат залежить від кожного з елементів системи: від наявності зацікавлених учнів, мотивованих вчителів, якісної літератури і таке інше. І от тут потрібні площадки, де громадянське суспільство матиме можливість висловлювати свою позицію. Думаю, Ваш проект «Ребрендинг філософії» цілком спроможний бути однією з таких площадок, і представники не лише релігієзнавства, але й усіх гуманітарних дисциплін, мають скористатися нею, щоб донести до людей ідеї важливості гуманітаристики для сучасного світу, сучасних людей. Що більше буде створено таких площадок, де ми зможемо спілкуватися, дискутувати, обговорювати, то більше у нас буде шансів вибудувати якісну систему освіти, у тому числі, релігійної. Іламі Ясна: Ви окреслили деякі риси того, якою, на Вашу думку, має бути релігійна освіта – загалом та в сучасних політичних умовах. А який стан справ на практиці? Що у наявній системі освіти більш-менш відповідає «ідеальній моделі», що потребує змін? Людмила Филипович: У нас є добротні досягнення, хороший досвід, якими ні в якому разі не слід нехтувати. Але є й слабкі місця. Вважаю, перше, що перешкоджає вітчизняним фахівцям – це незнання іноземних мов. Для того, хто володіє сьогодні принаймні англійською мовою, відкрито масу можливостей і в навчанні, і в дослідженні, і в комунікації, бо така людина краще орієнтується в сучасному світі та здатна залучати результати чужого досвіду – було б лише бажання використовувати його у своїй викладацькій діяльності. Але поки що знання мов серед вітчизняних викладачів, навіть молодих, – це швидше виняток, ніж правило. По-друге, викладання будь-яких дисциплін має бути професійним, тобто ним мають займатися люди, які спеціально навчалися саме цьому. Нам не потрібні філософи чи релігієзнавці «Кулібіни», новий час вимагає не самодіяльних вчителів, таких собі самородків від «нонстопдумання», а освічених, в найкращих центрах професійної освіти вивчених талановитих і вмотивованих молодих! Викладачів. Переконана, що непрофесійне викладання радше шкодить студентові, ніж дає якусь користь. Дискредитація науки – це найгірше, що може статися. Освіта, без сумніву, має бути відкритою, а не гальмуватися методологічними чи ідеологічними вимогами минулого століття. Освіта має бути сучасною, тобто ми маємо тримати руку на пульсі усіх тих процесів, що відбуваються у суспільстві. Освіта має бути динамічною, тобто викладач має осмислити та «переварити» все нове, що з’являється у суспільстві, щоб у зрозумілій формі подати це своїм учням. Чи відповідає сьогодні релігійна і релігієзнавча освіта цим вимогам? На жаль, ні. Звісно, ми над цим працюємо та прагнемо досягти ідеалу – хоча й розуміємо, що у реальному житті це навряд чи можливо. Іламі Ясна: Як мають сьогодні діяти представники академічного релігієзнавства для розбудови оптимальної системи релігійної та релігієзнавчої освіти? Людмила Филипович: Ми співпрацюємо з Міністерством освіти і науки щодо впровадження курсів історії релігій у середній школі. Це є важливим ще й тому, що поява таких освітніх предметів створить запит на випускників релігієзнавчих факультетів, які зможуть отримані знання передати молоді. Але не всі розуміють важливість таких змін. У сфері шкільної освіти панує орієнтація на християнську етику. Сильний вплив мають церкви, на рішення яких ми не завжди можемо вплинути. Нам слід давати більше можливостей молодим, і тут старше покоління повинно дати їм дорогу. Впевнена, що не може людина в вісімдесят років так само блискуче читати курс релігієзнавства, як в тридцять чи тридцять п’ять. Зрозуміло, що просто звільняти цих людей неможливо, але вони можуть виконувати інші функції – наприклад, бути консультантами. Треба підтримувати ініціативи молоді, а також створювати умови для здорової змагальності, яку зазвичай сприймають як конкуренцію, як підсиджування. Майже не поширена практика обміну викладачами. І зрозуміло чому: на фоні талановитого викладача, новатора в своїй сфері, такий собі середнячок виглядатиме безнадійно, студенти його не слухатимуть. Я знаю декілька таких відмовних випадків. Але ж так можна позбутися абсолютних нездар в цій сфері і стимулювати покликаних. Але ж найголовніше, чого мені хотілося – щоб мої молодші колеги знали, вміли та бажали більшого, ніж я – адже вони мають незмірно більші можливості. Кандидатську ступінь заслужено отримують двадцятирічні, а докторами наук стають до 35-ти. А які технічні можливості! Скільки часу раніше ми витрачали на те, щоб візуалізувати якусь думку чи ідею. Сьогодні інтернет за вас це зробить – знайде, пояснить, покаже. Мої студенти не знали, що таке скинія, клобук, Афон, як виглядають свитки Тори, де знаходиться олтар в храмі і хто такі дервіші. Відповіді на всі ці питання я мала шукати сама, в бібліотеках, архівах, музеях, альбомах… Сьогодні все це у відкритому доступі по всьому світу. Щороку і в рамках Малої Академії наук, і молодіжних релігієзнавчих шкіл, і конкурсів студентських робіт, і під час студентських конференцій чи захистів дипломних робіт випускників за фахом «релігієзнавство» я спілкуюсь з талановитими молодими людьми. Утім, з них в науці та освіті залишаються одиниці. І тут загальна біда – незатребуваність на спеціалістів гуманітарного профілю, і біда фахова. Можливо, ця інертність і такий собі іскепізм (escape) пов’язаний з тим, що молодь не бачить перспектив власного професійного розвитку, щоб мало показати старше покоління релігієзнавців. Але ми всі маємо зрозуміти, що ніхто не створить для нас цих перспектив – ані держава, ані суспільство, ані церкви. Це – наш обов’язок, наші компетенції, наше бажання. Ми маємо сформувати у суспільства запит на себе, потребу в собі. Якщо ми хочемо існувати як наукове та освітянське співтовариство, то творімо таке середовище разом, де комфортно почуватимуться та ефективно діятимуть релігієзнавці як професіонали та експерти. [1]Davis D. Miroshnikova E. M. The Routledge international handbook of religious education. - London: Routledge, 2013.Авторами розділу, присвяченого Україні, є Л. Филипович та Н. Гаврілова. [2]Йдеться про документ Організації з безпеки і співробітництва в Європі «Толедські керівні принципи з навчання питань релігії та переконань у державних школах» (2007 р.).
×

Important Information